Із збірки Зів'яле листя. Иван Франко Лирика.
- ПЕРВЫЙ пучок (1886-1893)
***
В длинном, тяжелом отупению
Снова хлопает волна песен,
Как будто из-под пепла вместе
Языком блеснет огень.Что счастьем, спокойствием казалось,
То пепла тепла слой;
Под ней страсти и любви
Не угасла еще искра жива.Не угасла еще, тлела, ятрилась
Помимо слез моих росы;
Но ветер подул - и пепел развеял,
Теперь ты огонь тот погас!Нет, хватит! Не буду гасить!
Пусть выходит грешный огень!
И сердце пусть рвется, и свободно пусть льется
Бурливая волна песен!***
Не знаю, что меня к тебе тянет,
Чем вчарувала ты меня, что все,
Когда взгляну на твое лицо,
Чего языков счастья и свободы сердце стремится.И в груди-то суетится, словно
Давно забытая упоминание полей зеленых,
Весны и цветов, - молодая любовь
Из объятий выходит гроба, студеных.Себя я слышу сильным и свободным,
Как тот, который вырвался из тюрьмы на мир;
Таким веселым, искренним и добрым,
Каким я был в давние, незапамятные времена.И, несмотря тебя уходя, я дрожу,
Как перед злой НЕ дрожав судьбою;
В твое лицо тревожно так гляжу, --
Кажется, вот бы упал перед тобой.Если бы ты слово изрекла мне,
Я бы был счастлив, как царь могучий,
Но в сердце что-то порвалось бы на дне,
Из глаз бы слез поток поллявся разрывая.НЕ разбираемся, ни брат я твой, ни сват,
И дружба должна была бы нам надоест,
В жизни, видимо, ничто нас не свяжет,
Раздельно нам придется и вмирать.Припадком только не раз тебе выдаю,
На меня, наверно, и не взглянула ты;
Но между тем даже в гроб мне - это знаю --
Лицо твое придется донести.***
Не боюсь я ни бога, ни черта,
Имею сердца гипотеку чистую;
Не боюсь я волка из леса,
Хотя не имею стрелкового таланта.Не боюсь я царей держилюдив,
Хотя у них есть солдаты и пушки;
Не боюсь я людских пересудов,
Что попадут и душу порвать.Даже гнев твой, девушка-зирничко,
Не пугает меня ни крошки:
Я люблю то румьянее личико
И розискрени глаза-краситкы.Лишь когда на то лицо замечательное
Ляжет облаком душ ещипательная тоска,
И болюще дрожання нервное
Те усточка стисни, как шаруга,И упрек где-то в горле пропадет,
И в слабости опустятся руки,
И умоляет помощь, советы
Прошибаючий взгляд отчаяния, --Тогда мое сердце сжимает,
Как клещами, холодная тревога:
Боль немой меня больше пугает,
Чем все громы и злых сил победа.***
За что, красавице, я так тебя люблю,
Что сердце треплеться в груди неистово,
Когда проходишь ты мимо меня гордо?
За что я люблю так, и мучаюсь, и терплю?Или за то гордый ход, за ту красоту твою,
За то тайное нечто, тлеет полускрито
В глазах твоих и шепчет: "Здесь пеленах
Живую душу в пелену тесное "?Порой причуеться, что та душа живая
Стонет, сопротивляется, - тогда глубокую печаль
Без твоего ведома лице твое укрывает.Тогда бы я душу дал за тебя. Но в то же мгновение
Из глаз твоих мигнет злую насмешку, гордость,
И отворачиваюсь я, и боль в душе щемит.***
Раз сошлись мы случайно,
Говорили несколько волн, --
Говорили так конечно,
Как краяни, что нечайно
Здиблються из-за трехсот миль.Я спрашивал о чем-нибудь,
Что и надо было спрашивать,
Говорил что-то об идеях, --
Но совсем не то, не того,
Что хотелось сказать.Медленно, тихо ты, госпожа,
И рассудно дело вела;
Мы расстались, точно неизвестны,
А ты мне на прощанье
И руки не подала.Ты кивнула головой,
В сенях скрылась неподвижен;
Я же как одурело стою
И бессильный по тебе
Шлю в погоню взор.Чует сердце, что в эту минуту
Весь мой рай был здесь - Ну и!
Два-три слова, искренние, милые
И горячие, были бы в силе
Задержать его на все.Чует сердце, что проиграна
Ставка уже не вернется вновь ...
Что-то щемит в душе, как рана:
Это блидая, горем пьяная,
Безнадийная любовь.***
Да, ты одна моя правдивая любовь,
Да, не суждено в жизни ей удовлетворится;
Ты найтайниший порыв тот, что бурить кровь,
Поднимает грудь, но, увы - никогда не сбудется.
Ты тот лучший пение, что во время витхнення снится,
Да еще никогда слов для себя не нашел;
Ты славный подвиг, который я бы на него шел,
Коб вера сильная и могучая есница.Как истреблены любовь, несповнене желание,
Невиспиваний пение, геройское порывы,
Как все найвищее, чем душу я кормлю,Как огонь, мгновенно и греет и пожирает,
Как смерть, забивший и от мук ослобоняе, --
Вот так, красавице, и я тебя люблю.***
Твои глаза - как это море
Спокойно, световой:
Сердца моего давнее горе,
Как пылинка, в них тонет.Твои глаза - как колодец
Чистая на жемчужным дни,
А надежда, как заря,
Из них проступает мне."Не надейся НИЧЕГО"
Как ты могла сказать это так ровно.
Спокойно, твердо? Как не задрожав
Твой голос в горле, сердце в твоей груди
Битьем тревожным НЕ зглушило те
Слова страшные: "Не надейся ничего!"Не надейся ничего! Ты знаешь,
Что эти слова - найтяжчая вина,
Убийство сердца, духа и мыслей
Живых и нерожденных? У тебя
При тих словах не ворухнулась совість?Не надейся ничего! Земле-мама!
Ты светит ясный! Темнота ночная!
Звезды и люди! Чем вы все теперь?
Чем я теперь? О, почему не пил бездушный?
Почему не камень, не вода, не лед?Тогда бы не слышал ада в своей груди
И в мозгу Моим не вертел бы нор
Червь неситий, кровь моя кипучая
В горячке яростной не звонила бы вечно
Тех слов страшных: "Не надейся ничего!"Да нет, не верю! Злуда, злуда все!
Живущий воды в напиток мне
Ты долила, а шуткой лишь сказала,
Что это яд. Ибо за что же ты
Могла вбивать в меня душу и тело?Нет, нет, не верю! В волну ту, когда
Уста твои меня убивать было, --
Лицо твое бледное, тревожные глаза,
Вся стать твоя дрожащая, как мимоза, --
Все говорили мне: "Не верь! Не верь!"Ты добрая, искренняя! О, не обманешь
Моего сердца гордости чешуей!
Я понял тебя! Ты добрая, искренняя!
Лишь бури света, разочарования муки
Заволокли тебя отсим туманом.И в сердце своем снова я слышу силу
Рассеять туман, теплотой
Чувство и жаром мысли совместить
Тебя с жизнью - и в ответ тебе
Я зову: "Надейся и крепись в борбу!"***
Я не надеюсь ничего
И ничего не желаю --
Что ж, если живу и мучаюсь,
Не умирает!Что ж. когда гляджу на тебя
И не могу не смотреть,
И люблю тебя! Куда же то
Сердце дети?Улыбка твой, словно солнце,
Листья покрипля зеленые,
А з'їдає штучну краску—
Смейся надо мной!Я не надеюсь ничего,
Но как желание спереть?
Не желать жизнь живому,
Только смерти?Жиймо! Каждое своим путем
Идем, куда судьба ведет!
Здиблемось когда - то хорошо,
А если нет - кому это мешает?***
Безмежнеє поле в снежном завою,
Ох, дай мне простор и свободы!
Я сам у тебя, только конь подо мной
И в сердце нестерпнии боли.Неси меня, конь, по чистому полю,
Как вихрь, Тутка гуляет,
А чень убегу я от февраля боли,
Что сердце мое разрывает.***
Как на улице встретишь,
То меня обходить ты.
Хорошо делаешь; Общим путем
Не суждено нам идти.Иди направо, я налево
Путь верстатиму в тумане,
И не здиблемось никогда,
Как две капли в океане.Как в дороге здиблю горе,
Что тебе несет удар,
Сам его к себе совершу
И приму его тяжесть.А как счастье время захочет
В мой дом загостить,
Я его к тебе совершу,
Пусть голубка летит.Что мне без тебя счастье?
Звук пустой и мана?
Что мне без тебя горе?
Исчезла и ему цена.Словно капля в океане,
Розпливусь я утону;
Ты гуляй на солнце, дамы,
Я же спадать ик дну.***
Не проходит высокомерно
И не смейся, дитя!
Может, в этом поругаем
Суть твоей жизни.Может, в этом попранные
Твое счастье руб.
Может, в этом презренным
Есть любви сокровище.Может, смех твой нынешний,
Серебряный и звонкий,
Станет в твоей памяти
За упрек горький.***
Я изверг! Часто, чтобы зглушить
В сердце лютую муку,
Я чистый образ твой убить
Снимал преступным руку.Я с улицы бол ото брал,
Камень кременисте
И бросал им в образ твой
В лице твое Успение.Я как безумный негодовал;
Словно пьяный в несмышленыш,
Хотя слышал, что собственное сердце рвал
Преступными руками.Но как прошел бешеный дур,
Я слышался грязный, больной,
А образ твой сиял из души,
Словно солнце верх лужи.***
Непереходящих стеной между нами
Но судьба стала! Словно два судна, море
Разносит нас между двумя берегами,
Моя ясная, неприветливая зоре!Еще издали тебя мой след зрение,
Твой свежий след я рад бы целовать
И душу тем воздухом поить,
Что из твоих уст переплыл в пространство.Но исчезла ты! Словно в лесу без дороги
Остался я. Куда теперь? За чем?
Подрезать думы, не осуществляют ноги,
А в сердце холод ... Дым, вокруг, дым! ..***
Не раз во сне является мне,
О дорогая, образ твой, такой замечательный,
Каким сиял в юности весне,
В лучшие волны свежей любви.Он надо мной клонится, страшные
Полошить мари ... С трепетом, без языка
Я в тыи глаза вновь гляджу грустные,
Что жар когда ранили в моей крови.И на мою бурно сердце руку
Кладет тот призрак, холодно, как змея,
И в сердце втишуе все мысли и муку.На призрак тихо, не моргнув, я
Гляджу. Он клонится, без слов, без отзвука
Моргает: "Тише! Усни, я смерть твоя!"***
Я не проклинал тебя, зоре,
Как сильно сожалению мой рос;
Насмешку тебе и собственное горе
Я терпеливо перенес.Но боюсь за тебя очень,
Ибо любовь - то мстительный Бог:
Как равно ее презрит,
Любит мстит обоих.Как смеясь ты убивала
Чистую любовь мою,
Ты знала, избивающий
Все, чем в мире я живу?Ты знала, что разрушаешь
Счастье собственного пидклид,
То, чего жизнь так мало
Привыкло всяком выделят?Ты знала, что вскоре,
Вот как раз махнуть пером,
Ты не раз заплачешь горько
По попранных добром?***
Ты плачешь. Слез горьких потоки
По твоему лицу бледном
Оставляют след свой - не глубокий,
Та замітний вже оку мому.Ты плачешь. Ты, оттолкнула
Любовь мою, как сироту,
Теперь напрасно просишь, ловишь
Любви хотя бы крапелину.Твоею удивительной красотой
Напрасно всех маниш ты к себе:
Это труп убитой любви
Не пускает любви к тебе.И напрасно льются, напрасно гибнут
Лета лучшие, молодые!
Ты памятник живой, милая,
На гробе собственной надежды.***
Я не жалуюсь на тебя, судьба:
Хорошо ты вела меня, как мать.
Там где хлеб рожать имеет поле,
Должен плуг цветка с корнем рвать.Трудно плуг скрипит в черной пласты,
И цветка вздыхают в кончину ...
Сердце рвесь, уста немые Как рыбы
И душа вглибляесь в лютую рану.А ты идеш с сивнею и тихо сеешь
В черные ломти и незаросли раны
Новое семья, новые надежды,
И вдыхаешь дух жизни румяный.ПРИЗРАК
Холодная ночь. Спокойно, трудно, медленно
На город снег влажный падет и падет;
С густой тьмы тоска какая могильная
Вихилюе лице свое бледное.Лампы горят. Колеса свитлянии
Вокруг них теснятся, меркотить
Кровавый блеск. Словно сонные мечты,
Фиакры мигают и погибают моментально.На тротуарах еще прохожих сила:
Цилиндры, шубы, модные боа дам
И рваные шмотки, - разноцветная волна
Плывет, гудит, зипреться здесь и там.И я в толпе, печальный и одинокий,
Плыву бессильно, чтобы от собственных дум
Убежать - та, неотступный и глубокий,
В сердце все ползет со мною сумм.И словно тот, что тонет и в слабости
Ищет ветки, корня, стебельки, --
Так я между лицевые тех в пестром люда волны
Ищу искренне-дружеского лица.И вдруг я здеревив и встрепенулся,
Что-то горло сжато, в груди захватило дух ...
Уйти желал, и не пошевелился,
Как оглушил меня тяжелый обух.То не обух! Так шла передо мной
Высокая фигура, прямая и стройная.
Оглянулась, кивнула головой,
Моргнула на прохожего панка.Оглянулась еще раз. Большие глаза,
Глубокие, темные, как и черная ночь,
Встретились с моими и в бездонной ночи
Пропали. Двое их спешили прочь.А я стоял как столб. Толпа толпо
Меня тручала, толкала раз в раз,
Но я не слышал ни холода, ни боли,
Как огонек сознания в мозгу угас."Она!" - Из уст одно слово присла,
Но в нем была магическая мощь страшна!
Как камень мельничный, за шею давило
Меня одно это словечко: "Она!"Она, эта красивый цветок "сон-царевны",
Которой расцвета наслаждался я,
Которой запах был такой обаятельный,
Что до сих пор пьяная ним душа моя!Она, которой я все хотел отдать,
Весь скарб души, все мысли, все чувства,
Которой следует я рад был целовать,
В котором видел красоту и цель бытия!Но, что меня одниським словом своим
Могла героем, гением сделает,
Обдарувать надеждой и покоем,
Заставить все найвищее любит, --Да, в чьих от рая ключ держала,
Она его забросила в грязь
И волшебного слова не сказала ...
Хоть в душе грызет ее это?Не словом - движением, взглядом холодным
Меня столкнула в темное ров без дна,
Лечу! .. Валюсь! Да там внизу, в бездне,
Кто это пропащий, стоптанный? Она!Стой, призрак! Скажи, какая неволя
Тебя столкнула с радостных вершинам?
Кто смел красоту и великолепие этого поля
Втоптать в болото и по каким причинам?Или голод, холод и сиротства слезы,
То ли жажда, что сердце рвет и скребет,
Что клонит волю, словно буря лозы,
В настоящее торг позора вытолкала тебя?Постой! Постой! Я умею это почувствовать.
Моя любовь не угасла, еще горит,
Сумеет райский ключ со дна добыть,
Сумеет рай заперт отворить.Не слышит? Исчезла с ним во тьме ночи,
Только вид ее прошиб меня, как нож.
О, чтобы были мои ослепли глаза,
Было бы в душе яснее и спокойнее!Вена, 6 листопад 1892
ЭПИЛОГ
Розвийтеся с ветром, листочки увядшие,
Розвийтесь, как тихий вздох!
Незгоени раны, невтишени сожалении
Завмерлее в сердце любовь.В увядших листочках кто может угадать
Красоту всю зеленого роще?
Кто узнает, какой я чувств клад богатый
В те вбогии стихи вкладываю?Те сокровища лучшие душе молодой
Растратив бесполезно, безумно,
Нищий одинокий, навстречу скорби
Пойду печальными тропами.
ВТОРОЙ пучок (1895)
***
В Перемышле, где Сян плывет зеленый,
Стоял на мосту я в тяжелом раздумье,
О тебе думал я, душа моя,
О счастье то, что, словно сонный призрак,
Явилось, улыбнулось и исчезло,
Оставив сожалению по себе бессмертный,
И я вспомнил одно рассказы,
Что здесь, над Саном, от народа слышал.
Зима была, замерз зеленый Сян,
И в блестящем ледовом помосте
Гладкий протерли путь крестьянские сани.
Однажды было воскресенье. В самый юг
Из церкви ушли; Сияло солнце,
Искрился снег. Толпа народа вышла
Над Сян, гудели веселые разговоры.
По Сяном вот на поле снежном
Нечто зачернело, колокольчики бреньчать,
Копыта стучат о озябшую землю,
И галопом гонит по утоптанной дороге
Благолепном чвирка. Упряжь дорога
Поблескивает на солнце; словно вихрь
Карита мчится, с кнутом извозчик,
Словно из пистолета, лопается ...
Убогий
Сельский народ глядит на эту появление,
Удивляется. И кто это мог бы ехать?
Никогда здесь ни чвиркы, ни кариты
Такого не видали. Ни старые,
Ни молодежи придумать не могут,
Кто это так едет, откуда и куда?
Вот чвирка, не-останавливаясь ни волны,
На лед влетела. Глухо застонал
Помост Хрустальный, звонко загудело
По ним копыта конские, заскрипел
Замерзший снег под шинами колес.
И лопнул с кнутом извозчик, вихрем
Неслась чвирка.
И вдруг посреди
Рики, где таит Ледово кора
Самый глубокий омут, то хрустнуло - только раз,
Одниський раз что-то хрустнуло! Широкий
Круг леду, как обкроений, пошел,
И чвирка, и карита, и извозчик,
И что было в карити, словно сон,
Словно ясный призрак, вдруг пропало.
Лишь Сян забулькотив, как дьявол,
И Облизався. Лишь зеленая волна
Широким валом плеснула верх леду
И вновь вернула в таинственную тоню,
А чвиркы, ни кариты - ни следа.
И не узнали никогда люди,
Кто это так ехал, откуда и куда.
Никто за ними не спрашивал никогда,
Ни в реке никто останков жадных
Не нашел. Если бы один кто бачна
Это чудо, а не сотня свидетелей, сам он
Со временем себе бы верит перестал.
Сам он постеп
нно на том бы остановился,
Что это был сон.
Это моего сердца студень!
Если бы не эти годы тяжелой муки,
Жгучих болей, слез и безумие,
Глухой резигнацией, бешеных бунтов
Придавленный сердца, то я сам.
Вспоминая первую нашу встречу
И тот лучик ясной надежды,
Что Елисей мне тогда, - поклялся бы сейчас.
Что это был сон, надсянськая легенда.
***
Полдень.
Широкое поле пустынное,
Вокруг для глаза и для уха
Ни духа!
Ни следа людей не видать ...
Лишь травы, как море волнистые,
Зеленое, красочное, разноцветную,
И сверщикы в травах трещат.
Без впину
За річкою геть у долину,
І геть аж до синіх тих гір
Мій зір
Летить і в тиші потопає,
У пахощах дух спочиває,—
У душу тепла доливає
Простір.
Втім — цить!
Яке ж то тихеньке ридання
В повітрі, мов тужне зітхання,
Тремтить?
Чи се моє власнеє горе?
Чи серце стрепалося хоре?
Ах, ні! Се здалека десь тільки
Доноситься голос сопілки.
І ось
На голос той серце моє потяглось,
В тім раю без краю воно заридало
Без слів.
Тебе, моя зоре, воно спогадало
І стиха до строю сопілки
Поплив із народним до спілки
Мій спів.
***
Зелений явір, зелений явір,
Ще зеленіша ива;
Ой між усіми дівчатоньками
Лиш одна мені мила.
Червона рожа, червона рожа
Над усі квіти гожа;
Не бачу рожі, не бачу рожі,
Лиш її личка гожі.
Золоті зорі в небеснім морі
Моргають серед ночі,
Та над всі зорі внизу і вгорі —
Її чорнії очі.
Голосні дзвони, срібнії тони,
Слух у них потопає,
Та її голос — пшеничний колос,
Аж за серце хапає.
Широке море, велике море,
Що й кінця не видати,
Та в моїм серці ще більше горе:
Я навік її втратив.
***
Ой ти, дівчино, з горіха зерня,
Чом твоє серденько — колюче терня?
Почему твои губки - тихая молитва,
А твое слово остро, как бритва?
Почему твои глаза сияют тем очарованием,
Что зажигает сердце пожаром?
Ох, тыи глаза темные ночи,
Кто в них засмотрится, и солнца не хочет!
И почему твой улыбка-для меня трудности,
Сердце смущает, как буря злая?
Ой ты, девушка, ясная зоре!
Ты дал мне радость, ты мое горе!
Тебя выдавая, любить должен,
Тебя любя, потеряю душу.
***
Червона калина, что на лугу гнешься?
Чего в лугу гнешься?
Чего света не любишь, до солнца не пнешся?
До солнца не пнешся?
Или сожалению тебе цвета радости мира?
На радостях мира?
Или бури боишься, или грома из голубой?
Ли грома из голубой?
Не жаль цвета, не страшно и грома,
Не страшно и грома.
И свет люблю я, купаюсь в нем?
Купаюсь в нем.
Но вверх не пнуся, ибо силы нет,
Ибо не имею.
Красные ягодки низко склоняю,
Низко склоняю.
Я вверх не пнуся, я дубам не пара,
Я дубам не пара;
Да ты меня, дубе, отинив, как туча,
Отинив, как туча.
***
Ой ти, дубовой кудрявый,
Ой а кто ж тебе скучерявив?
Скучерявилы густые лозы,
Подмыли корень мелкие слезы.
Скучерявилы темные ночи,
Изранив сердце черные глаза.
Черные глаза, пышная красота,
Гордая язык, непогода.
Гордая язык - ветер зимний,
Вечная разлука - жаль неудержимый.
Уж мое сердце сохнет, тает,
Уж моя красота увядает, увядает.
Уже моя сила слабеет, гнется,
Мне уже весна не улыбнется.
Падут листочки звьяли, звьяли --
Вот так и сам я упаду дальше.
Остальные красоты, остальные силы
Порежут живо строги пили.
Острии пили, человеческая злоба.
Стопче равнодушие, как скот.
***
Ой сожаления мой, сострадания.
Горький изумился!
Уронил я голубушка,
И не поймаю.
Как была близко,
Не дал ей прелести, --
А теперь я не нахожу
Для сердца утешения.
Как была близко,
Я еще колебался.
Чтобы так быстро улетила,
Я и не ожидал.
А как улетила,
Вернуть не захотела,
То забрала за собою
Мою душу з тіла.
Забрала всі мрії,
Всі втіхи, надії,
Як весна бере з собою
Квіти запашнії.
***
Я не тебе люблю, о ні,
Моя хистка лілеє,
Не оченька твої ясні,
Не личенько блідеє.
Не голос твій, що, мов дзвінок,
Мою бентежить душу,
І не твій хід, що кождий крок
Відчути серцем мушу.
Не ті уста, з котрих вже я
Не вчую слова ласки,
Не вид, в котрім душа твоя
Виднієсь вся без маски.
Не стать твоей, не скромный строй,
Которым она вповита,
НЕ гармоничный вид твой
Как песня унылая.
Я не тебе люблю, о нет,
Люблю я свою мечту,
Что там у сердечку на дне
Видмалечку лилия.
Все, что дало мне жизнь,
В красоту перетопляв я,
И всю красоту, весь жар чувств
На нее перелляв я.
Она мое пение, она мой хлеб!
Душа моя - даже удивительно --
К ней, словно тот полип,
Приссалась неотрывно.
Всеми нервами Приляг
Мой дух к ней, милая, --
И тут она - аж страх! аж страх! --
Твой вид мне явила.
Словно молния ярка,
Что сразу слепит глаза,
Что мгновенно и радует, и ляка,
Ночь работает со дня, день с ночью, --
Вот так для меня был твой вид
И роскошью и ударом;
Я слышал: здесь смерть моя сидит,
Красоты вповита очарованием.
Я слышал, и от ужаса весь дрожал,
И роскошью упивался;
От тебя прочь бежать хотел,
Круг тебя все снувався.
Словно Иксион, вплетенный
В колесо-катушу,
Так год за годом мучаюсь я,
И боль мою жрет душу.
И даром исцеления я искал
На эту свою болезнь;
Кого предательский Сфинкс поймал,
Не пустит до гроба.
Нет, не тебя так люблю,
Люблю я свою мечту!
За нее смерть себе сделаю,
От нее одурию.
***
Чому не смієшся ніколи?
Чи в твойому серці зима,
І горе зморозило душу,
Що сміху у горлі нема?
Чому не смієшся ніколи?
Чи, може, лежить який гріх
Великий на твоїм сумлінню
І здавлює радісний сміх?
Лежить якийсь смуток таємний
На твоїм чудовім чолі,
І усміх твій — наче під осінь
Всміхається сонце у мглі.
В ВАГОНІ
Мов сполохана, без тями,
Так земля з-під моїх ніг
Утіка,— стовпи, смереки
Гонять, тільки миг-миг-миг.
Наче полотно простерте
Велетенськая рука
Враз стяга, так лан за ланом,
Сад за садом утіка.
Тільки я стою та зорі,
Що високо там горять,
Не втікають, мов на доказ,
Що є в світі стійкість, лад.
І сміються вічні зорі.
Іронічно миготять;
"Ми і ти! — неправда? — доказ,
Що є в світі стійкість, лад!"
***
Смійтесь з мене, вічні зорі!
Я нещасний, я черв'як!
В мене серце, нерви хорі,
Не подужають ніяк.
Сам з собою у роздорі,
Своїх власних дум боюсь...
Смійтесь з мене, вічні зорі!
Я слабий, над труси трус.
Сам від себе геть, за море
Я тікаю... Чи втечу?
Я — кайданник! Власне горе
За собою волочу.
***
Чего являешься мне
Во сне?
Чего обращаешь ко мне
Прекрасные глаза те ясные,
Печальные,
Словно колодца дно студент?
Почему твои уста немые?
Какой упрек, какое страдание,
Какое несповнене желание
На них, как зарево красное,
Занимается и снова тонет
Во тьме?
Чего являешься мне
Во сне?
В життю ти мною згордувала,
Мое ты сердце надирвала,
Из него вызвала одни
Эти рыдания гласные --
Песни.
В життю мене ти й знать не знаєш,
Идешь по улице - проходишь,
Поклонюсь - даже не зирнеш
И головой не кивнет,
Хотя знаешь, знаешь, хорошо знаешь,
Как я люблю тебя безумно,
Как мучаюсь долгими ночами
И как летом уже за годами
Свою боль, свой сожалению, свои песни
В сердце сдавливает на дне.
О нет!
Являйся, зіронько, мені
Хоть во сне!
В життю мені весь вік тужити —
Не жить.
Так най тс серце, що в турботі,
Неначе перла у болоті,
Марніє, в'яне, засиха,—
Хоть во сне на вид твой оживает,
Хотя в жалости живее играет,
По-людськи вільно віддиха,
И того дива золотого
Зазнає щастя молодого,
Желаемого, страшного того
Греха!
***
Отеє тая стежечка,
Де дівчина йшла,
Що з мойого сердечка
Щастя унесла.
Ось туди пішла вона
Та гуляючи,
З іншим своїм любчиком
Розмовляючи.
За її слідами я,
Мов безумний, біг,
Обливав сльозами я
Пил із її ніг.
Наче потопаючий
Стебелиночку,
Зір мій вид її ловив
На хвилиночку.
І мов нурок перли ті
На морському дні,
Сквапно так мій слух ловив
Всі слова її.
Отсе тая стежечка
Ізвивається,
А у мене серденько
Розривається.
Залягло на дні його
Те важке чуття:
Тут навіки згублений
Змисл твого буття.
Все, що найдорожчеє,
Найулюблене,
Чим душа жива була,
Тут загублене!
Чим душа жива була,
Чим пишалася...
Отсе тая стежечка,
Щоб запалася!
***
Якби знав я чари, що спиняють хмари,
Що два серця можуть ізвести до пари,
Що ламають пута, де душа закута,
Що в поживу ними зміниться отрута!
То тебе би, мила, обдала їх сила,
Всі би в твоїм серці іскри погасила,
Всі думки й бажання за одним ударом,
Лиш одна любов би вибухла пожаром,
Обняла б достоту всю твою істоту,
Мислі б всі пожерла, всю твою турботу,—
Тільки мій там образ і ясніє, й гріє...
Фантастичні думи! Фантастичні мрії!
Якби був я лицар, і мав панцир добрий,
І над всіх був сильний і над всіх хоробрий,
Я би з перемоги вороги під ноги,
Що мені до тебе не дають дороги!
Я б добувсь до тебе через мури й стіни,
Я б побив дракони, розметав руїни,
Я б здобув всі скарби, що їх криє море,
І до ніг твоїх би положив, о зоре!
Де б тебе не скрито, я б зламав верії...
Фантастичні думи! Фантастичні мрії!
Якби я не дурень, що лиш в думах кисне.
Що співа і плаче, як біль серце тисне,
Що будуще бачить людське і народне,
А в сучаснім блудить, як дитя голодне.
Що із неба ловить зорі золотії,
Але до дівчини приступить не вміє,—
Ідеали бачить геть десь за горами,
А живеє щастя з рук пустив без тями
І тепер, запізно, плаче і дуріє —
Фантастичні думи! Фантастичні мрії!
***
Що щастя? Се ж ілюзія,
Се привид, тінь, омана...
О ти, ілюзіє моя,
Зрадлива і кохана!
Кринице радощів, чуття
Ти чарочко хрустальна!
Омано дум, мого життя
Ти помилко фатальна!
Я хтів зломить тебе, ось-ось,
Та враз опали крила:
З тобою жить не довелось,
Без тебе жить несила.
З тобою жить — важка лежить
Завада поміж нами;
Без тебе жить — весь вік тужить
І днями, і ночами.
Нехай ти тінь, що гине десь,
Мана, луда — одначе
Чому ж без тебе серце рвесь,
Душа болить і плаче?
Нехай ти тінь, мана, дім з карт
І мрія молодеча,
Без тебе жить — безглуздий жарт,
І світ весь — порожнеча.
Як той Шлеміль, що стратив тінь,
Ходжу я мов заклятий,
Весь світ не годен заповнить
Мені твоєї страти.
***
Як не бачу тебе,
Кожда хвиля — тяга безконечна;
Як побачу тебе,
Відновляється рана сердечна.
Як не бачу тебе,
То довкола і зимно, і темно;
Як побачу тебе,
Запече щось у серці страшенно.
Щоб побачить тебе,
Мов несуть мене ангельські руки;
Як побачу тебе,
Геть мов гонять пекельнії муки.
Ні без тебе нема,
Ні близ тебе спокою, мій світе!
І земля не прийма,
Ох, і небо навіки закрите.
***
Як почуєш вночі край свойого вікна,
Що щось плаче і хлипає важко,
Не тривожся зовсім, не збавляй собі сна,
Не дивися в той бік, моя пташко!
Се не та сирота, що без мами блука,
Не голодний жебрак, моя зірко;
Се розпука моя, невтишима тоска,
Се любов моя плаче так гірко.
***
Хоч ти не будеш цвіткою цвісти,
Левкоєю пахуче-золотою,
Хоч ти пішла серед юрби плисти
У океан щоденщини й застою,
То все ж для мене ясна, чиста ти,
Не перестанеш буть мені святою,
Як цвіт, що стужі не зазнав, ні спеки,
Як ідеал все ясний — бо далекий.
Я понесу тебе в душі на
дні
Облиту чаром свіжості й любови,
Твою красу я переллю в пісні,
Огонь очей в дзвінкії хвилі мови,
Коралі уст у ритми голосні...
Мов золотая мушка, в бурштиновий
Хрусталь залита, в нім віки триває,
Цвістимеш ти,— покіль мій спів лунає.
***
Як піл її ярмі, отак я день за днем
Свій плуг тяжкий до краю дотягаю;
Немов повільним спалююсь вогнем,
Та ярко бухнуть сили вже не маю.
Замерли в серці мрії молодечі,
Ілюзії криниця пересхла;
Різкі, сухі мої зробились речі,
Пора худого жнива надійшла.
Худеє жниво! Сіялось, мабуть,
Замало й ненайкращої пшениці.
А час не ждав! Холодні зливи йдуть,—
Важку ворожать осінь нам зірниці.
***
Сипле, сипле, сипле сніг.
З неба сірої безодні
Міріадами летять
Ті метелики холодні.
Одностайні, мов жура,
Зимні, мов лихая доля,
Присипають все життя,
Всю красу лугів і поля.
Білий килим забуття,
Одубіння, отупіння
Все покрив, стискає все
До найглибшого коріння.
Сипле, сипле, сипле сніг,
Килим важче налягає...
Молодий огонь в душі
Меркне, слабне, погасає.
ТРЕТІЙ ЖМУТОК (1896)
***
Коли студінь потисне,
Не хвилює вода, не блищить;
Коли лампа розприсне,
То і світло її не мигтить.
Коли струна порветься,
То від неї музики не жди.
Чом же пісня та ллється
Під вагою турбот і біди?
Чи те горе, як праса,
Щоб із серця пісень надушить?
Чи пісні ті, як дзвони,
Щоби горя завід заглушить?
***
Вона умерла! Слушай! Бам! Бам-бам!
Се в моїм серці дзвін посмертний дзвонить.
Вона умерла! Мов тяжезний трам,
Мене цілого щось додолу клонить.
Щось горло душить. Чи моїм очам
Хтось видер світло?.. Хто се люто гонить
Думки з душі, що в собі біль заперла?
Сам біль? Вона умерла! Вмерла! Вмерла!
Ось бач, ще рожі на лиці цвітуть
І на устах красніє ще малина...
Та цить! І подихом одним не труть
її! Се твоїх бажань домовина.
Бам-бам! Бам-бам! Далеко, зично чуть
Сей дзвін... Приладь і плач, немов дитина!
Се ж твоїх мрій заслону смерть роздерла,
Розбила храм твій! Цить! Вона умерла!
І як се я ще досі не вдурів?
І як се я гляджу і не осліпну?
І як се досі все те я стерпів
І у петлю не кинувся коніпну?
Адже ж найкращий мій огонь згорів!
Адже ж тепер повік я не окріпну!
Повік каліка! Серце гадь пожерла,
Сточила думи всі! Вона умерла.
Лиш біль страшний, пекучий в серці там
Все заповнив, усю мою істоту.
Лиш біль і се страшенне: бам, бам, бам,
А сліз нема, ні крові, ані поту.
І меркне світ довкола, і я сам
Лечу кудись в бездонну стужу й слоту.
Ридать! кричать! —та горло біль запер.
Вона умерла! Ні, се я умер.
***
Байдужісінько мені тепер
До всіх ваших болів і турбот,
До всіх ваших боїв і гризот!
Всі ідеї ваші, весь народ,
Поступ, слава,— що мені тепер?
Я умер!
Хоч вались, про мене, весь сей світ,
Хоч брат брата тут мордуй і ріж,—
Нічого мені тепер глядіть,
Нічого вже добиваться більш!
В моїм серці вбитий острий ніж,
І навіки душу я запер,—
Я умер.
Хай побіда світла вас манить,
Хай надія додає вам крил,—
Та моя надія ось лежить.
Я — судно без мачтів і вітрил,
Я для радощів не маю сил,
І з життям умову я роздер,—
Я умер.
***
В алеї нічкою літною
Я йшов без тями, наче тінь,
Горіли зорі надо мною
І неба темная глибінь,
Мов океан тиші, спокою,
Лилася в душу. Як же я
Ще вчора вас любив, о зорі,
Тебе, блаките! Як моя
Душа в безмірному просторі
Купалася, на ті прозорі
Луги летіла, де цвітуть
Безсмертні квіти, де гудуть
Несказанно солодкі співи!
А нині темні і тяжкі ви
Для мене, весь ваш чар погас.
Ненавиджу я нині вас!
Ненавиджу красу, і силу,
І світло, й пісню, і життя,
Ненавиджу любов, чуття,—
Одно люблю лиш — забуття,
Спокій, безпам'ятну могилу.
В алеї нічкою літною
Я йшов без тями, наче тінь.
Поперед мене, поза мною
Снували люди. Дзінь-дзінь-дзінь!
Дзвонив біцикл. Неслися шепти
Любовних пар, далекий спів...
Та в серці мойому засів
Біль лютий, на який не вспів
Ніхто ще видумать рецепти.
Я йшов, та знав, що я — могила,
Що нерв життя у мене вмер,
Що тут, внутрі, на дні тепер
Душа моя похоронила
Всі радощі і все страждання,
Весь с
пів, що вже не встане знов,
Своє найвищеє бажання,
Свою остатнюю любов.
***
Покоїк і кухня, два вікна в партері,
На вікнах з квітками вазонки,
В покою два ліжка, підхилені двері,
Над вікнами білі заслонки.
На стінах годинник, п'ять-шість фотографій,
Простенька комода під муром,
Насеред покою стіл круглий, накритий
І лампа на нім з абажуром.
На кріслі при ньому сидить моє щастя,
Само, у тужливій задумі:
Когось дожидає, чийсь хід, мабуть, ловить
У вуличнім гаморі й шумі.
Когось дожидає... Та вже ж не для мене
В очах її світло те блима!
Я, сумерком вкритий, на вулиці стою,
У рай той закрався очима.
Ось тут моє щастя! Як близько! Як близько!
Та як же ж далеко навіки!
І крається серце, та висохли сльози,
Огнем лиш пашіють повіки.
Гаряче чоло я в долоні зціпивши,
Втікаю від тихої хати,
Мов ранений звір той тікає у нетри,
Щоб в своїй берлозі здихати.
***
Розпука! Те, що я вважав
Святим і близьким ідеалу,—
Отой бездушний міль узяв
І там гризе собі помалу.
Те, що в душі леліяв я
Як скарб, як гордощі природи,
В руках у того муравля
Се іграшка, котру без шкоди
Зламати можна, попсувать
І в кут закинути по хвили.
А я гляджу на се — й ридать,
Ні помогти не маю сили.
Гляджу, як квіточка моя
В руках нелюбих ув'ядає,
Як сіра, зимная змія
По моїм раю походжає.
Мене аж душить почуття,
Гірке, болюче і скажене...
Сто раз прокляте те життя,
Що так собі закпило з мене!
***
Не можу жить, не можу згинуть,
Нести не можу, ні покинуть
Проклятий сей життя тягар!
Ходжу самотній між юрбою
І сам погорджую собою...
Ох, коб остатній впав удар!
Не жаль мені життя, ні світа,
Не жаль, що марно кращі літа
У горю й праці протекли.
Пропало все! Та й що ж? Пропало!
А що ж передо мною стало?
Безодня, повна тьми і мгли.
Зневіривсь я в ті ярма й шлиї,
Що тягну, мов той віл на шиї,
Оце вже більш як двадцять літ —
Зовсім як хлопчик той, сарака,
Прутком по бистрій хвилі швяка, —
Чи з того є на хвилях слід?
Даремно биться, працювати,
І сподіваться, і бажати!
Пропала сила вся моя.
Лиш чорних мар гуляє зграя
І резиґнація безкрая
Засіла в серці, як змія.
***
Я хтів життю кінець зробить,
Марну лушпину геть розбить,
Хотів зусиллям власних рук
Здобути вихід з страшних мук,
Хотів я вирваться з ярма
Твойого чару — та дарма!
Зусиллям всім наперекір
У мні трусливий, підлий звір
Бунтуєсь, плаче, мов дитя,—
Сліпая привичка життя,
Прив'язання до тих кутів,
Де я не жив, а животів,
До праці, що з'їдає дни,
А замість рож дає терни,
До того краю, що мов смок,
Із серця ссе найкращий сок,
Аж висхне віра в нім жива,—
Тоді отрути долива.
Я чую се — не варто жить,
Життям не варто дорожить,
Тебе утративши навік,
Я чую се, єдиний лік —
Се кулька в лоб. Та що ж, хитка
Не піднімається рука.
Увесь свій жаль, увесь свій біль,
Хтів я в одну звернути ціль,
В один набій страшний, як грім,
Зібрать свою всю силу в нім
І вилить голосно, мов дзвін,
Остатній спів, страшний проклін,
Такий проклін, щоб мерзла кров,
В ненависть зстилася любов,
Змінялась радість в темний сум,
І щоб краси не бачив ум,
І щоби уст цурався сміх,
І від повік би сон відбіг,
Тюрмою б весь зробився світ
І в лоні мами гиб би плід,—
І сей проклін, душе моя,
Хотів на тебе кинуть я
За насміх твій, за весь твій чар,
За той болючий, клятий дар —
З тернових колючок букет.
Та в серці мойому поет
Бунтуєсь, плаче, мов дитя,
Для нього ти краса життя,
Струя чуття, пісень нора —
Проклін у горлі завмира.
***
Тричі мені являлася любов.
Одна несміла, як лілея біла,
З зітхання й мрій уткана, із обснов
Сріблястих, мов метелик, підлетіла.
Купав її в рожевих блисках май,
На пурпуровій хмарі вранці сіла.
І бачила довкола рай і рай!
Вона була невинна, як дитина,
Пахуча, як розцвілий свіжо гай.
Явилась друга — гордая княгиня,
Бліда, мов місяць, тиха та сумна,
Таємна й недоступна, мов святиня.
Мене рукою зимною вона
Відсунула і шепнула таємно:
"Мені не жить, тож най умру одна!"
І мовчки щезла там, де вічно темно.
Явилась третя — женщина чи звір?
Глядиш на неї — і очам приємно,
Впиваєть
я її красою зір.
Та разом страх бере, душа холоне
І сила розпливається в простір.
Спершу я думав, що бокує, тоне
Десь в тіні, що на мене й не зирне —
Та враз мов бухло полум'я червоне.
За саме серце вхопила мене,
Мов Сфінкс, у душу кігтями вп'ялилась
І смокче кров, і геть спокій жене.
Минали дні, я думав: наситилась,
Ослабне, щезне... Да ничего! Дарма!
Вона мене й на хвилю не пустилась.
Часом на груді моїй задріма,
Та кігтями не покида стискати;
То знов прокинесь, звільна підійма
Півсонні вії, мов боїться втрати,
І око в око зазира мені.
І дивні іскри починають грати
В її очах — такі яркі, страшні,
Жагою повні, що аж серце стине.
І разом щось таке в них там на дні
Ворушиться солодке, мелодійне,
Що забуваю рани, біль і страх,
В марі тій бачу рай, добро єдине.
І дармо дух мій, мов у сіті птах,
Тріпочеться! Я чую, ясно чую,
Як стелиться мені в безодню шлях
І як я ним у пітьму помандрую.
***
Надходить ніч. Боюсь я тої ночі!
Коли довкола світ увесь засне,
Я тільки сам замкнуть не можу очі:
Загиб спокій, і сон мина мене.
Я сам сиджу, і риюсь в своїй рані,
І плачу, й тужу, плачу і клену,
І мрії всі летять, біжать, мов п'яні,
До неї! Бачуть лиш її одну.
І бачиться, що з мріями отими
Й душа моя летить із тіла геть;
І щось, немов крилаті серафими,
Несе її — і чую я їх лет.
До мене ж безграничная тривога,
Бліда розпука підсідає вмить,
І чорні думи, мов з фортуни рога,
На мене ллє, щоб світ мені затьмить.
І бачиться, що я в якійсь безодні,
Де холод, слизь і вітер, темно скрізь
І виють звірі, люті та голодні,
І стогне бір, і гіллям б'ється ліс.
Ось на розпутті я стою пустому
І весь тремчу, гадюка серце ссе,
Не видно шляху, тільки голос грому
Якусь погрозу дикую несе.
І я безсильний, хорий, і утома,
Мов млинове каміння, тисне грудь,—
Бездомний — я бажав би бути дома,
В теплі бажав би, в щастю відітхнуть.
Я, що так довго, гаряче кохаю
І за любов знайшов погорду й глум,
Бажаю хоч на хвилю бути в раю,
Обнять тебе, ціль моїх мрій і дум.
Обнять тебе, до серця пригорнути,
Із твоїх уст солодкий нектар пить,
В твоїх очах душею потонути,
В твоїх обіймах згинуть і ожить.
Та дощ січе, скрипить обмокле гілля,
Вихри ревуть: "Дарма! Дарма! Дарма!"
І заревло скажене божевілля
У серці: "Ні! Чи ж виходу нема?
Нет! Мусить буть! Не хочу погибати,
Не знавши хоч на хвилечку її!
Хоч би прийшлось і чорту душу дати,
А сповняться бажання всі мої!"
І чую, як при тих словах із мене
Обпало щось, мов листя, мов краса,
А щось влилося темне і студене,—
Се віра в чорта, віра в чудеса.
***
Чорте, демоне розлуки,
Несповнимих диких мрій,
Недрімаючої муки
І несправджених надій!
Слухай голосу розпуки!
Буду раб, невольник твій,
Весь тобі віддамся в руки,
Лиш те серце заспокій!
Враз з тобою на страждання
Я готов навік піти,—
Лиш одно мені бажання
Заспокій тепера ти.
За один її цілунок
Най горю сто тисяч літ!
За любов її і ласку
Дам я небо, рай, весь світ.
***
І він явивсь мені. Не як мара рогата,
З копитами й хвостом, як виснила багата
Уява давніх літ,
А як приємний пан в плащі і пелерині,
Що десь його я чув учора або нині —
Чи жид, чи єзуїт.
Спинивсь. Лиця його у пітьмі не видати.
Зареготавсь та й ну мене в плече плескати,
"Ха-ха! Ха-ха! Ха-ха!
Ось повість! Куріоз! Ось диво природниче!
Пан раціоналіст, безбожник — чорта кличе!
Ще й душу напиха!
Мій панцю, адже ж ви не віруєте в бога!
Я ще недавно чув край вашого порога —
Підслухую не раз,—
Як голосили ви так просто конфіскабль:
"Ne сгоуаnt раs аu Dіеu jе nе сгоуе раs аu diable!"
(Не вірячи в бога, я не вірю в чорта (Франц.))
Що ж сталось нині з вас?
Невже ж я — а, рагdon, що зараз не
представивсь!
Та думаю, що ви, хто я є, догадались,—
Невже ж я ближчий вам
Чи можливіший вам здаюсь від пана бога?
Чи лекша вам здалась до сатани дорога,
Аніж на небо там?
Спасибі вам за се довір'я! Розумію!
У вас бажання є, ви стратили надію,
Сказали: як біда,
То хоч до жида йди чи пак до чорта; що там,
Що стільки літ його мішали ви з болотом,
Кричали: чорт — луда!
Ось бачите, куди веде неосторожність!
Ускочил
в таке, що хоч вдаряйсь в побожність
Або до чорта в путь!
Та ще й з душею! Ах! Даруйте за нечемність!
Сміяться мушу знов. Пекельна се приємність
Від вас про душу чуть.
Сто тисяч літ горіть готові? Ха, ха! Друже!
Се спорий шмат часу! А ще недавно дуже
Чи не казали ви:
"Душа—то нервів рух?" Значить, загинуть
нерви,
То і душі капут! То як же се тепер ви
Згубили з голови?
І що ж, скажіть мені, оферта ваша варта?
Се ж в газардовій грі фіктивна, кепська карта.
Чи чесно се, скажіть?
Вам хочесь те а те... конкретне, а мені ви
Даєте пшик. Се стид! Не думав, що такі ви,
І з чортом так не слід!
А втім, голубчику, оферта ваша пізна!
Та ваша душенька — се коршма та заїзна,—
Давно в ній наш нічліг.
Чи я дурний у вас добро те купувати,
Що й без куповання швиденько буду мати
Без клопотів усіх!
І знайте ще одно. Ота, що так за нею
Ви побиваєтесь і мучитесь душею,
Є наша теж якраз.
Спішіться ж, папочку, до пекла, як до балю!
Там власноручно сам віддам вам вашу кралю.
Аu revoir у нас!"
Ще раз зареготавсь і по плечі легенько
Мене він поклепав та Й геть пішов швиденько,
Мов пильне діло мав.
А я стояв, мов стовп, лице моє горіло,
Стид душу жер; замість добуть, на що кортіло,
Я ще від чорта облизня спіймав!
***
Матінко моя ріднесенька!
В нещасний час, у годину лиху
Ти породила мене на світ!
Чи в тяжкім грісі ти почала мене.
Чи прокляв мене в твоїм лоні хто,
Чи лиш доля отак на до мною смієсь?
Не дала ти мені чарівної краси.
Не дала мені сили, щоб стіни валить,
Не дала мені роду почесного.
Ти пустила мене сиротою у світ,
Та дала ще мені три недолі в наділ,
Три недолі важкі, невідступнії.
Що одна недоля — то серце м'яке,
То співацькеє серце вразливеє,
На красу, на добро податливе.
А що друга недоля — то хлопський рід,
То погорджений рід, замурований світ.
То затроєний хліб, безславний гріб.
А що третя недоля — то горда душа,
Що нікого не впустить до свого нутра,
Мов запертий огонь сама в собі згора.
Матінко моя ріднесенька!
Не тужи ти за мною, не плач в самоті,
Не клени, як почуєш, що я зробив!
Не сумуй, що прийдеться самій доживать,
Що прийдеться самій у гріб лягать,
Що не буде кому очей затулить!
Не клени своє бідне, безсиле дитя!
Доки міг, то я тяг сю тачку життя,
Та тепер я зламався і збився з пуття!
Я не можу, не можу спинити того,
Що, мов чорная хмара, на мене йде,
Що, мов буря, здалека шумить-гуде!
Я не хочу на світі завадою буть,
Я не хочу вдуріть і живцем озвіріть —
Радше темную ніч, аніж світло, зустріть!
***
Пісне, моя ти підстрелена пташко,
Мусиш замовкнуть і ти.
Годі ридати і плакати тяжко,
Час нам зо сцени зійти.
Годі вглибляться у рану затрутую,
Годі благать о любов.
З кождою строфою, з кождою нутою
Капає з серденька кров.
З кождою строфою, з кождою нутою
Слабшає відгомін твій...
Пісне, напоєна горем-отрутою,
Час тобі вже на спокій.
***
І ти прощай! Твого ім'я
Не вимовлю ніколи я,
В лице твоє не гляну!
Бодай не знала ти повік,
Куди се я від тебе втік,
Чим гою серця рану.
Мене забудь швиденько ти,
Своїх діток люби, пести,
Будь вірна свому мужу!
І не читай моїх пісень,
І не воруш ні вніч, ні вдень
Сю тінь мою недужу.
А як де хтось мене згада,
Най тінь найменша не сіда
На вид твій, квітко зв'яла!
І не блідній, і не дрожи,
А спокійнісенько скажи:
"Ні, я його не знала!"
***
Даремно, піснеї Щез твій чар —
Втишати серця біль!
Не вирне сонце вже з-за хмарі
Пропала ярь! Пропала ярь!
На душу впала цвіль.
Даремно, піснеї Тихо будь!
Не сип ще мук до мук!
Без тебе туга, тисне грудь,—
Та ти в ту ж путь, та ти в ту ж путь
Несеш жалібний згук.
Даремний спів! В акордах слів
Не виллю своїх скрут.
Як мовчки я терпів, болів,
Так мовчки впаду без жалів
В Нірвани темний кут.
***
Поклін тобі, Буддо!
В темряві життя
Ти ясність, ти чудо,
Ти мир забуття!
Спокійний, величний,
Ти все поборов:
І блиск царювання,
І гнів, і любов.
З царя жебраком ти,
Душею моцар,
Півсвіта осяяв
Твого духа чар.
Ти царство покинув,
Щоб духом ожить;
Зірвав усі пута,
Щоб нас слобонить.
І довгії літа
Промучивс
ти,
Щоб корінь страждання
Людського знайти.
Знайшов ти той корінь
У серці на дні,
Де пристрасті грають,
Надії марні,
Де гнів палахкоче,
Любов процвіта,
Луди павутинням
Наш дух опліта,
І мулить, і мулить,
Прогонює мир,
І тягне в Сансару,
В життя дикий вир.
Та з пристрастів пекла
Ти вивів людей,
Не тьмив їх туманом
Загробних ідей.
Безсмертне лиш тіло,
Бо жаден атом
Його не пропаде
На віки віком.
Та те, що в вас плаче,
Горить і терпить,
Що творить, що знає,
Що рветься й летить —
Те згасне, мов огник.
Мов хвиля пройде,
В безодні Нірвани
Спокій віднайде.
Поклін тобі, світлий,
Від бідних, блудних,
Що в пристрастів путах
Ще б'ються міцних!
Поклін і від мене,
Що скочу як стій
Із тиску Сансари
В Нірвани спокій!
Лирика (любовь стихи)
Детские стихи
Эмилия Саталкина. Детские стихи
Стихи Ивана Франко
Николай Сингаивский
Пишите мне
Юля Турчина, г. Харьков